Царівна

В її серці заворушилася туга за життям любові.

Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?

Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було напʼятноване клеймом якоїсь недостачі й рабства і було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й інакше жити; і вона має почуття, що не впаде ніколи більше духом відтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою і не знищив права на якусь іншу будучність. А ту іншу будучність хоче вона собі виробити працею.

…вони затроїли мені душу.

…я химерниця.

Кожна людина повинна свою силу і красу використати.

Коли живеться правдивим життям? Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано відповідно до своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом.

Її серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонійних звуків. Мріла об тім, щоб її любили не якоюсь неспокійною, пристрастною любовʼю від сьогодні до завтра, але тою незгасимою любовʼю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі або дуже вірні натури.

…ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі - ні! Поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!

…настане моє полудне.

…як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання?

Кождий час має свої рани…

…і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені…