Собор

Що ж воно таке — справжнє почуття, оте, що в піснях його названо коханням? Спорідненість душ? Близькість, в якій раптом починаєш почувати свою людську повноцінність? Чи вибух взаємної ніжності, що, як джерело оте, несподівано відкрившись, ударить з глибини, явориться на сонці, клекоче, кипить нездоланно...

Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною- авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?». Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?

Ми сини такого народу, що протаранював старий рабський світ бронепоїздами своєї ненависті. Матері у спадок нам передають не чваньковитість, не пиху та захланність, а почуття честі, гідності й волелюбства – це ж чогось варто!

Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.

Треба не смерті боятися, а відцвісти свої весни пустоцвітом.

Каліка той, хто не здатен Предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина...

А він не зірку — сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти.

Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!

Собори душ своїх бережіть...