Майстер корабля

Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь.

Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. Ганебно - плекати страх.

…людина - натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає.

Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати їх на смерть…

Складати для себе закони — неприємна річ. Добре було Мойсеєві одержати їх на горі. Я їх проглядав і зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже існувало тоді на землі. Ці закони були в мозкових клітинах людей. Вони тисячоліття переливалися з кровʼю по жилах. Їх породила в голові перша ж проллята кров і перший передсмертний зойк.

Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть. Вона поспішає, виконує волю людини, що, підіймаючися з небуття, ледве встигає дати життя дітям і виконати долю творчого труда. Я люблю її - вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він передає самого себе, своє серце і розум, дихання дітей. Дві людські руки вкупі - це кільце, за яке, ухопившись, можна зрушити землю.

Весела робота - це втіха і мета життя. Коли кожне знає, куди прикласти своїх рук, як каменяр знає, куди ляже кожний камінець у стіні, - як радісно тоді жити і як жваво підносяться людські будівлі!

Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога. Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхівʼя гори й іти крізь хащі.

Бути мудрішим за себе - от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій?

Іноді живеш багато часу і не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці.

Я став перебирати руками плівку у великій корзині, доки мені виявляли плівку, зняту на вокзалі. Я любив ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їхній запах.

Я взагалі люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всіх слів.

Розмова наша мало має змісту, але хіба не досить того, що ми чуємо одне одного, бачимо і сміємося, як малі, не знати з чого?

Дружочок, ніколи не люби перший нікого. Коли тебе покохають - тоді, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але ніколи не бажай нікого так, щоб прокидатися тільки з цією думкою і засипати з нею.

Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко і постійні мандри зі своєї землі на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого духу? Так ти думаєш?