Соловей

Ізабель завжди реагувала на все прямолінійно. коли хтось залишав її позаду, вона йшла за ним. Коли хтось казав, що вона не може чогось зробити, вона робила це. Вона перетворювала кожну перепону на вихід.

Вона стала мудрішою. Тепер знала, яке нетривке життя й кохання. Може, вона кохатиме його лише сьогодні, може, тиждень, а може, аж до старості. Можливо, він буде коханням усього її життя.... чи коханням на час війни.... а може, він лише її перше кохання. Вона лише знала, що в цьому жахливому світі знайшла те, на що й не сподівалась.

Віанна зрозуміла, що вони прийшли додому, коли відчула аромат свого саду. Вона кліпала очима, почуваючись наче людина, яка допіру вийшла з коми і зрозуміла, що світ цілковити змінився.

У війнах є битви і маленькі сутички. Є і втрати.

Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше Ізабель зрозуміла, про що йшлося в романтичних романах, які вона читала;збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.

Вони не дістануться до мого серці. Не змінять того, ким я є. Моє тіло... вони зламали швидко, але не моє серце.

Якщо кохпння - це хвороба, то я, вочевидь, її підчепила.

Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємось, ким ми хотіли бути, а на війні-ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має залагодити її. Я ж із мавчазнішого покоління. Ми знаємо ціну забуття.

Досить нескладно зникнути, коли ніхто на тебе не дивиться.

Він повільно підвівся й обійняв її. Вона мріяла закоркувати це відчуття безпеки в пляшку, щоб потім напитися з неї в мить самотності та страху.

Я люблю тебе, тату, -прошепотіла вона. Це була щираправда. Завжди. Коли любов претворилась на біль, вона відштовхнула її, але якимось чином крихта того почуття збереглася. Любов дівчинки до свого батька. Незмінна. Нестерпна, але непорушна.

Тітонька Ізабель каже, що ліпше бути зухвалим, ніж покірним. Каже, що коли стрибнути зі скелі, то принаймі ти летітимеш, перш ніж упасти.

Віану лякало те, що вона бачила в очах своєї дитини. У її погляді не залишилось ані крихти дитинності. У ньому небуло невинності, наївності та й надії. Не було навіть горя. Лише гнів.