Невеличка драма

...якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням - бути вдвох, бути тільки вдвох!

...так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя - знайти щось велике там, де всі добачали дрібʼязок!

Українці страшенно наївні, мамо! їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення.

Так іноді стане важко й... неприємно. І потім самотність... Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш... Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все таки так мало? Але іноді це буває й приємно... Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!

...якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням - бути вдвох, бути тільки вдвох!

Вона стала вірницею його задумів, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчості й праці.

В ній було все, чого він відкинувся, що він утратив, зневажив, занедбав, усе світло незліченних сонців і тьма світових ночей, той розкішний дарунок життя, що трапляє тільки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування. Він не думав уже про неї, він думав нею.

...душевна нудота - легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм.

...душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зника, як ніч, як туман із вранішнього обрію...

...ми надто багато думаємо і мало живемо.

Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і звʼязок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя — почувати цей звʼязок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий...

Українці страшенно наївні, мамо! їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення.

…ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, і я, і всі, хто є, — всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони бʼються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони. Тільки не можна замикати себе... Ширше двері! Ширше двері!

Вона стала вірницею його задумів, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчості й праці.