Життя попереду

Marmosik

1 тиждень тому

0

Маю дурну звичку перед написанням рецензії читати відгуки інших читачів.
Про цю книжку вони дуже суперечливі. І ось що мене щоразу вражає: коли ми читаємо про Середньовіччя, про жорстокість індіанців чи інквізиції — ми сприймаємо це як норму. Але щойно нам описують те, що відбувається в наш час або відбувалося ще 10–20 років тому, ми починаємо не вірити.

Ми часто не віримо навіть розповідям очевидців із сусіднього містечка, де завівся канібал або мати тримала дитину на ланцюгу. Ми не віримо, бо це виходить за межі нашого уявлення про світ. Так само багато хто не зміг повірити в реальність Момо і Рози, у справжність їхньої прив’язаності й любові, у правдивість того життя.
Бо одиниці були в подібних обставинах. Бо нам не довелося провести своє дитинство на соціальному дні — серед злодіїв, повій, трансвеститів. Серед суміші національностей і кольорів шкіри.

Там були темношкірі з різних куточків Африки, які й далі трималися своїх племен і жили групами. Там були вихідці з Північної Африки — алжирці, тунісці. Дехто з них був арабами, тобто мусульманами. Були й євреї, які після війни зібралися там у надії рушити далі, але з різних причин так і осіли в передмісті Парижа. Траплялися й кілька французів, які з незрозумілих причин так і не виїхали з цього району.

Яким мав бути хлопчик, що виріс у такому середовищі? Який знав лише одну форму любові — любов мадам Рози. Жінки, яка постійно підтирала попи хлопчакам, яких повії здавали їй, мов до інтернату.
І якою могла бути сама мадам Роза — жінка, що пережила життя в Польщі, проституцію, зраду, Аушвіц. Злидні, біль і бруд.

Як же ми не любимо читати правду — про низьке, інтимне, про те, про що зазвичай не пишуть. Наче ми самі ніколи не були малюками з брудними попами, наче не гралися іграшками й не розмовляли з вигаданими друзями. Так, не всі стикалися зі старечою деменцією, як у мадам Рози. Але я хочу сказати: все, що написав Ажар—Ґарі, — це правда.
І дорослому це страшно сприймати, а я навіть уявляю, як це — бачити все це очима десятирічної чи чотирнадцятирічної дитини-підлітка.

Це розкішна книжка, бо в ній правда — не прикрита довгими спідницями й мереживними рукавичками. Це книжка про недосконалість законів і моралі, про інвалідність суспільства, у якому ми живемо. Про черствість водіїв, які проїжджають повз Момо, що танцює з Артюром.
А багато хто з нас підійде до дитини, яка грається на вулиці? А скільки з вас знають своїх сусідів і змогли б допомогти їм грошима чи їжею, як це робила Лола?
Хто ж більш недосконалий — високоморальне суспільство чи соціальне дно, яке намагається підтримувати одне одного?

Цілком можливо, що з плином часу й віку Момо зможе стерти своє дитинство або принаймні не відчувати так гостро всю його гіркоту. Нехай у пам’яті залишиться лише добре — лише доброта навколишнього світу.
Хаміль із рукою на «Знедолених» Гюго, брати, які возять мадам Розу у своїй вантажівці, Лола зі своєю любов’ю й силою боксера.
І величезна, нереалізована любов єврейської жінки — а ми з вами знаємо, що таке єврейська мамочка.