Правила будинку сидру

Marmosik

2 тижні тому

0

До цього роману я йшла дуже довго.
Спершу мене зацікавила назва «Правило виноробів» — черговий недолугий переклад когось із редакторів, які, схоже, книжку не читали. Потім мені порадили інший роман Ірвінга — і він мене не вразив. Та й обсяг цієї книжки, чесно кажучи, лякав.
Але тепер я точно знаю: добре, що я не прочитала цей роман десять років тому. Сьогодні, маючи інший читацький досвід і за плечима багато справді сильної літератури, я можу оцінити його по-справжньому.

Знаючи автора, я найбільше боялася сумного фіналу — особливо переживала за Анджелу, а надто в момент, коли Рос приїхав із донькою. Але тут Ірвінг, на щастя, змилувався наді мною.

Усі інші герої… мабуть, усе з ними склалося так, як і мало скластися. Зверніть увагу, наскільки люди того часу були віддані своїй справі. Доктора Кедра я до цього переліку не зараховую — в нього своя окрема історія. А от сестри й місис Гроган… Так, часи були важкі: одна — негарна, інша — закохана, але жодна з них навіть не намагалася щось змінити у власному житті. Для них увесь світ — це притулок у Святої Хмари, і нічого більше.

Водночас автор піднімає в романі безліч тем, які зрештою зводяться до правил:
правила для багатих і бідних,
правила для жінок і чоловіків,
правила для білих і кольорових,
правила для бажаних дітей і сиріт,
правила, які визначають, хто має право обирати й вирішувати власну долю.

Ми всі порушуємо правила. І якщо хтось скаже, що це не так — я не повірю. Ми переходили дорогу в недозволеному місці, викидали сміття абияк — було ж? Тому одні правила для нас пишуть, а інші ми створюємо самі. І виконуємо їх у міру власної відповідальності — перед собою, близькими, коханими, суспільством і Богом.

Засуджувати когось у цій книжці складно: кожен робив свій вибір настільки, наскільки вистачало сил. Хоча батькові Кенді та Олів, мабуть, усе ж варто було зізнатися. Можливо, це допомогло б знайти інше рішення. Хоча перекладання відповідальності на інших — теж не вихід.

Не знаю, з якого року в США дозволили аборти, але думаю, Гомеру — він же Фаззі — залишалося чекати недовго. Найбільш неоднозначний персонаж для мене — Мелоні. Дуже хочеться вірити, що хоча б іноді вона була щасливою.

Воллі й Кенді. Кенді й Воллі. Те, що Фаззі Бук узявся до роботи й перестав щодня миготіти в них перед очима, по суті нічого не змінило.

Іноді вчинки молодості рятують нас у майбутньому, а іноді приводять до смутку й болю — бо ми не знаємо ані вищих задумів, ані наслідків власного вибору. Але краще жити й насолоджуватися кожною миттю, а вже нащадки нехай вирішують, чи були наші дії богоугодними.

І ще одне: ні Воллі, ні Кенді, ні Гомер не стали злими й озлобленими. Вони все прийняли й продовжили жити — з надією, що майбутнє все ж принесе радість і відповіді.

Книжку читала іншою мовою, рецензія була написана теж іншою, зробила переклад для цього сайту. Тому прізвища можуть не співпадати, за що приношу вибачення зразу.