Мене звуть Календар

Зображення обкладинки використовується виключно з інформаційною метою для ілюстрації книги. Усі права належать правовласникам. Якщо ви є правовласником і маєте зауваження щодо використання цього матеріалу, зверніться до нас

Автор	Андріс Калнозолс
Видавництво	Видавництво 21
Перекладач	Ліна Мельник
Категорії:	Художня література, Класична і сучасна проза
ISBN	9786176147176
Рік видання	2025
Мова	Українська
Кількість сторінок	320

Мене звуть Календар

Андріс Калнозолс

Середня: 4.00

Увійдіть, щоб додати книгу до своїх колекцій або оцінити

Користувачів прочитали

Користувачів планують прочитати

Оцінок

Відгуків написано

«Мене звуть Календар» – це захопливий роман, написаний Андрісом Калнозолсом, що розгортається в маленькому містечку, де живе хлопець на ім’я Оскарс. У своєму щоденнику, який охоплює рік його життя, Оскарс ділиться своїми думками та спостереженнями, в той час як містяни називають його Календар. Чому так, ви дізнаєтеся, читаючи цю проникливу розповідь. Спочатку може здатися, що це просто рефлексії дивака, який ходить містом, проте вже незабаром читача охоплює складний вузол подій, де переплітаються соціальні, любовні та навіть детективні сюжетні лінії.

Книга вражає блискучим гумором та глибиною, що дозволяє поглянути на звичні речі з несподіваного ракурсу. Автор вміло передає важливість спільноти, дружби та підтримки, а також підкреслює, наскільки важливо бути добрим до оточуючих. Це твір про те, як кожен з нас є цінним і заслуговує на любов. Читаючи «Мене звуть Календар», ви зможете поринути в історію, яка не лише розвеселить вас, але й спонукає до роздумів про щоденні події, знайомства і, врешті-решт, про самих себе.

Цитати

Вхід

Я знав, що зі мною щось негаразд. У тому, де я живу, і в усьому, що стається навколо мене, є сенс тільки на ту коротку мить, коли я можу про це подумати. Усе інше - це просто пам'ять.
У літніх людей пропадає слух, зір, їм важко йти вулицею і від них неприємно пахне. Однак раніше вони бігали, і чули одне одного, і бачили, і кохали. А тепер нічого із цього не лишилося. Усі старі люди наближаються до смерті. І що ближче вони до смерті, то гірше поводяться.
Бо життя - це довга вервечка днів. І немає іншого слова. Ні в кого. Щоденно є тільки одне слово. І якщо це слово нас кличе, нам треба його почути. Почути й іти назустріч. Треба йти. Бо це слово є.
Треба ходити гуляти, робити, думати й писати реальні речі. Дати - справжні, імена людей - правдиві. У цьому я можу бути впевнений. Усе інше - під знаком питання.
...думаю, що є зовнішня правда, а є внутрішня правда. І внутрішня правда є завжди, а зовнішня правда іноді лишається в минулому.
З померлою людиною більше проблем, ніж із живою. Бо вона нічого не робить. І їй усіляко треба допомагати. Треба її кудись покласти і думати, який вона матиме вигляд, коли інші прийдуть на похорон. Що вони їстимуть. Як звучатиме те, що про неї скажуть. За все треба заплатити. Тільки самому небіжчику вже ні про що не треба ні думати, ні платити. Спокійно лежить собі бездиханний, поки інші плачуть.
Насправді ми не готові до див. Людина не готова до див. Якби вони ставалися, це був би прямий шлях до психіатричної лікарні. У кращому разі. Неочікувані, незаслужені дива - це шлях назустріч ворожості, насиллю і брехні. А до такого ми, однак, готові завжди. Тому в цей час очікування Різдва, прошу: "Боже, збережи нас від див".
...я не знаю, чи розумієте ви, що для мене значать у цьому світі деякі слова. Що для мене означає знати їх, вірити їм і не поступатися. Тому я тут. Я наче воїн, який перестав користуватися зброєю, склав її, аби більше ніколи не брати до рук. Я хочу залишитися в цих окопах до кінця. Бо там - у полі - йде війна. Я її бачу. Я її чую. Люди ранять одне одного й отримують поранення. Падають, помирають і підводяться знов. Раниш чи отримуєш поранення. Вбиваєш чи падаєш убитим. Війна підходить маленьким людям. Бо в них важче поцілити.