featured

Що читати після «Голодних ігор»: антиутопії та історії про виживання


Трилогія Сюзанн Коллінз тримає читача кількома речами одночасно: жорсткими правилами гри, у якій програш означає смерть, світом Панему з прірвою між Капітолієм і дистриктами, а також героїнею, яка робить вибір під тиском камер і чужих очікувань. Тому універсальної відповіді на запит «що читати після Голодних ігор» не існує. Хтось шукає таку саму напругу арени, хтось хоче розібратися, як влаштовані суспільства тотального контролю, а хтось просто сумує за Катніс Евердін. Нижче книги згруповано саме за цими читацькими мотивами, щоб наступний вибір був свідомим, а не випадковим.

Що саме може подобатися в «Голодних іграх»

Перший і найочевидніший шар серії - механіка змагання. Щороку кожен дистрикт віддає двох трибутів, і ті б'ються на арені, доки не лишиться один переможець. Сюжет рухається за чіткими правилами, а кожне порушення правил стає подією. Читачам, яких захопила саме ця частина, найкраще підійдуть романи, де є закрита система, обмежений час і ціна помилки. Другий шар - соціальна конструкція. Капітолій живе в розкоші, дистрикти постачають йому ресурси й дітей для шоу, а сама Гра працює як інструмент залякування. Тут книга наближається до класичної антиутопії, де головний антагоніст не окрема людина, а система, яка відтворює себе. Третій шар - героїня. Катніс не прагне бути символом повстання і довго опирається цій ролі. Її мотивація особиста: захистити сестру, вижити, не зрадити тих, хто поруч. Саме ця суміш вразливості й упертості робить її впізнаваною, і багато подальших young adult серій будували власних героїнь за схожою моделлю. Зрештою, частина читачів цінує в трилогії темп: короткі розділи, оповідь від першої особи й постійне відчуття загрози. Визначити, який із цих шарів важить найбільше, корисно ще до пошуку наступної книги.

Повернутися до Панему: приквели Сюзанн Коллінз

Найкоротший шлях після трилогії лежить усередині того самого світу. Сюзанн Коллінз написала два приквели, і обидва зміщують фокус із Катніс на інших персонажів. «Балада про співочих пташок і змій» переносить дію на кілька десятиліть назад, до десятих Голодних ігор. Головний герой тут молодий Коріолан Сноу, майбутній президент Панему, якому доручено бути ментором трибутки з Дванадцятого дистрикту. Роман цікавий насамперед як дослідження того, як людина поступово приймає логіку системи. Гра в цей період ще не стала розкішним телешоу, і читач бачить її ранню, грубішу версію. «Світанок перед Жнивами» розповідає про юного Геймітча Ебернеті та П'ятдесяті Голодні ігри. Для тих, хто пам'ятає Геймітча як втомленого ментора Катніс, ця книга відкриває його попередню історію. Обидва приквели можна читати в порядку виходу або в хронологічному порядку подій, і жоден із варіантів не руйнує сприйняття основної трилогії. Якщо ж перше знайомство з Панемом було через фільми, варто почати з першого роману, «Голодні ігри». Внутрішній монолог Катніс у книзі пояснює багато рішень, які на екрані виглядають імпульсивними.

Книги про змагання, виживання і жорсткі правила

Найближчий за механікою роман до арени Коллінз написав Стівен Кінг задовго до неї. «Довга хода» вийшла 1979 року під псевдонімом Річард Бахман. Сотня юнаків вирушає в пішу ходу, правила якої прості: падіння швидкості нижче заданої межі спершу карається попередженнями, а потім пострілом. Тут немає зброї в руках учасників і немає тактичних боїв, лише дорога, втома і розмови між хлопцями, які розуміють, що з них залишиться один. Книга похмуріша за «Голодні ігри» і більше зосереджена на психології, ніж на подіях. Серія Джеймса Дешнера «Той, що біжить Лабіринтом» пропонує інший тип випробування. Підліток Томас отямлюється в замкненому просторі серед інших хлопців без спогадів про минуле. Їхній табір оточує величезний лабіринт, стіни якого змінюються, а вихід досі ніхто не знайшов. Сюжет побудований на загадці: хто створив це місце і навіщо. Для читачів, яким у «Голодних іграх» найбільше подобалося відчуття, що за учасниками стежать і ними керують, ця серія буде логічним продовженням. «Жнець» Ніла Шустермана відкриває цикл «Вигин коси». Людство в цьому світі перемогло хвороби й смерть, а щоб населення не зростало безконтрольно, існує орден жнеців, які мають право забирати життя. Двоє підлітків, Цитра і Роуен, стають учнями жнеця і змушені змагатися за це звання. Роман поєднує напружений сюжет із питаннями, які виходять далеко за межі пригод: хто має право вирішувати, кому жити, і чи можна робити це етично. Окремо варто згадати «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа. Це не антиутопія в прямому значенні, а роман про групу хлопців, які після авіакатастрофи опиняються на безлюдному острові без дорослих. Спроби встановити власні правила поступово переходять у насильство. Книгу часто читають у школі, проте після «Голодних ігор» вона сприймається інакше: як історія про те, що жорстокість не обов'язково потребує Капітолію, щоб з'явитися.

Антиутопії про контроль, нерівність і спротив

Якщо в трилогії Коллінз найсильніше вразив сам Панем, наступним кроком стане класична антиутопія. Ці романи повільніші, ніж young adult серії, і менше спираються на екшн, зате докладніше показують, як працює влада. «1984» Джорджа Орвелла лишається головною точкою відліку жанру. Вінстон Сміт працює в Міністерстві правди Океанії, де переписує минуле відповідно до поточної лінії партії, і поступово наважується на приховану непокору. Паралель із «Голодними іграми» тут у темі пропаганди: в обох книгах влада контролює не лише тіла, а й те, що люди вважають правдою. «Прекрасний новий світ» Олдоса Хакслі, опублікований 1932 року, показує протилежну модель. Суспільство тут тримається не на страху, а на комфорті: людей вирощують для заздалегідь визначених каст, а незадоволення гасять розвагами й препаратом під назвою сома. Читачам, яких у Панемі вразила саме безтурботність мешканців Капітолія, ця книга дасть цікаву точку для порівняння. У романі «451 за Фаренгейтом» Рея Бредбері пожежники не гасять вогонь, а спалюють книжки. Головний герой Ґай Монтеґ виконує цю роботу, доки не починає сумніватися в ній. Текст короткий, тому добре підходить як перша класична антиутопія після підліткових серій. «Оповідь служниці» Марґарет Етвуд зосереджена на тому, як теократична держава Ґілеад позбавляє жінок прав і перетворює їх на функцію. Оповідь ведеться від першої особи, як і в «Голодних іграх», тож читач бачить систему зсередини, очима людини, яка в ній ув'язнена. Найтихішою в цьому ряду є книга «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро. Героїня згадує дитинство в закритому англійському інтернаті Гейлшем, і лише поступово стає зрозуміло, для чого насправді виховували цих дітей. Тут немає повстання і майже немає зовнішньої дії, але тема людей, чиє життя наперед підпорядковане чужим потребам, звучить не менш гостро.

Для тих, кому сподобалася Катніс Евердін

Після успіху трилогії Коллінз у young adult з'явилося багато серій, де в центрі стоїть дівчина, яка опиняється в несправедливій системі й несподівано стає частиною спротиву. Ці книги легші за класичні антиутопії і ближчі до «Голодних ігор» за темпом. «Червона королева» Вікторії Евеярд описує королівство, розділене за кольором крові. Червонокровні живуть у бідності й служать, сріблокровні мають надприродні здібності і правлять. Мер Берроу, дівчина з червоною кров'ю, раптом виявляє силу, яка не вкладається в цю схему, і її вводять у двір, щоб приховати небезпечний факт. Інтриги при дворі тут важать не менше за бої, тож книга підійде тим, кому в «Голодних іграх» подобалися сцени підготовки в Капітолії. «Дивергент» Вероніки Рот розгортається в майбутньому Чикаго, де суспільство поділене на фракції за чеснотами. Шістнадцятирічна Беатріс Прайор має обрати свою фракцію, і цей вибір запускає ланцюг подій, пов'язаних із випробуваннями та прихованою боротьбою за владу. Серія часто стоїть поруч із «Голодними іграми» в читацьких списках завдяки схожій структурі: ініціація, змагання, а потім відкритий конфлікт із системою. «Відбір» Кіри Касс пропонує найм'якшу версію знайомої формули. У державі з жорсткою кастовою системою тридцять п'ять дівчат змагаються за увагу принца, і героїня Америка Сінгер потрапляє до цього відбору без бажання перемогти. Романтична лінія тут на першому плані, а антиутопічні елементи служать тлом. Книга буде доречною для тих, кого в трилогії Коллінз найбільше цікавили стосунки між героями.

Що обрати далі залежно від улюбленої частини трилогії

Для зручності вибір можна звести до кількох маршрутів. Хто хоче залишитися в Панемі, почне з приквелів Коллінз. Хто шукає напругу арени й чіткі правила виживання, візьме «Довгу ходу» Кінга або «Жнеця» Шустермана, а для молодших читачів краще підійде серія про Лабіринт. Хто цікавиться механікою влади, перейде до Орвелла, Хакслі та Бредбері. Хто чекає на сильну героїню й динамічний сюжет, обере «Червону королеву» або «Дивергента». Важить і вік читача. Серії Дешнера, Евеярд, Рот і Касс написані для підліткової аудиторії й добре працюють як безпосереднє продовження. Романи Орвелла, Етвуд та Ішіґуро розраховані на дорослих, хоча їх охоче читають і старші підлітки. Для дорослого читача, який прийшов до «Голодних ігор» уже після двадцяти, класичні антиутопії часто виявляються навіть ціннішими, бо дають ширший контекст жанру. Ще один практичний орієнтир стосується настрою. Якщо після фіналу «Переспівниці» хочеться чогось менш гнітючого, варто обрати книги з виразною пригодницькою лінією. Якщо ж найсильніше вразили моральні питання трилогії, краще звернутися до текстів, де дії менше, а роздумів більше, наприклад до Ішіґуро чи «Дороги» Кормака Маккарті, роману про батька й сина, які йдуть спустошеною країною після катастрофи. Має значення і формат. Трилогія Коллінз завершена й компактна, тоді як деякі пізніші серії розтягнуті на чотири-п'ять томів із додатковими повістями. Тим, хто не готовий одразу братися за довгий цикл, зручніше спершу прочитати окремий роман, як-от «Довгу ходу» чи «451 за Фаренгейтом», і лише потім вирішувати, чи хочеться повертатися до багатотомних історій. Перший том серії теж можна сприймати як пробу: якщо світ і героїня зачепили, продовження читається легко, а якщо ні, нічого не втрачено. Варто зважати й на те, що в багатьох young adult серіях перший том найближчий до «Голодних ігор» за атмосферою, а подальші частини змінюють жанровий акцент на війну, політику чи романтичну лінію. Корисно також не читати поспіль кілька серій однакової структури. Три young adult антиутопії підряд легко зливаються в одну, тоді як чергування динамічної серії з класичним романом допомагає помітити, чим кожна книга відрізняється від інших. Позначивши «Голодні ігри» як прочитані на litly, можна переглянути схожі книги, підібрані з урахуванням власних оцінок, і порівняти рейтинги та відгуки до згаданих тут романів.